В Україні завершилась сесія Національного мультипредметного тестування, а це означає, що скоро випускникам, які цього ще не зробили, доведеться обирати майбутню професію. Про те, як знайти своє та почути себе ми поспілкувалися зі спеціалісткою з ментального здоровʼя Юлією МІЩИХОЮ.
ВАЖЛИВО: перед інтервʼю редакція перевірила наявність відповідного диплому у фахівчині.
— Юліє, ми дізналися про вашу діяльність в межах волонтерського проєкту психологічної допомоги. Який ваш шлях до волонтерства?
Я львівʼянка, до повномасштабного вторгнення переїхала до Одеси. Мій хлопець з Южного, тому, коли почалась війна я переїхала сюди. Посидівши вдома три дні, зрозуміла, що не можу “просто сидіти”, тому почала шукати, як я можу допомогти, я активна по своїй природі, мені потрібно щось робити. Тому через знайомих я знайшла волонтерську організацію тут і весь цей час психологічно підтримую тих, хто цього потребує. Декілька місяців тому ми виграли грант і створили Хаб ментального здоров’я “ТвориТИ”, в межах якого провели серію тренінгів та творчих заходів для дітей. У випадку з грантом я вважаю, я “зловила момент”, це також вартує робити тим, хто ще не визначився з професією, так ви накопичуватимете досвід.
— Хто ви за фахом?
За фахом я соціальний працівник. Зараз навчаюся на психолога, на магістратурі. Також навчаюся в Українському Інституті позитивної психотерапії на базового консультанта, вже завершую навчання. Та маю деякі завершені тематичні освіти в Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії, де я завершила однорічну програму “КПТ+” [ред: Когнітивно-поведінкова терапія], “КПТ+діти” та “Майндфулнес”, також була одна додаткова програма — “Діти і війна”. Власне, це такі три джерела освіти: університет, Інститут когнітивно-поведінкової терапії та Інститут позитивної терапії, звідки я беру знання у психологічному напрямку. Ці освіти є додатковими й вони накладаються на мій диплом соціального працівника. Я маю право консультувати базовими техніками “КПТ+”, робота з дітьми в межах “КПТ” також на рівні консультування.
— Що саме входить у вашу діяльність в межах специфіки?
Зараз я працюю в межах індивідуального консультування: самооцінка, робота зі страхами, але на рівні, коли немає фобії, та є відчуття страху, тривожності (але не тривожний розлад). Також я працюю на тему стосунків з людьми, працюю з підлітками, працюю у контексті консультування батьки-діти, профілактика посттравматичного стресового розладу, це те, що ми робили через програму “Діти і війна”. До цього ж консультую у сфері налагодження балансових сфер у житті — це утворення балансу між тілом/здоровʼям, діяльністю, контактами та мріями/бажаннями. Також пошук цінностей, вибори, коли у людей є труднощі з прийняттям рішення, профорієнтація для підлітків, наприклад.
— Після скандальної історії, коли ледве не найпопулярнішим психотерапевтом країни виявилася людина без професійної освіти, в суспільстві постало актуальне питання як взагалі обрати свого фахівця у сфері психології/психотерапії/ ментального здоровʼя?
Найперше — зараз є багато платформ, до яких можна звернутись. Умовно кажучи, між вами й психотерапевтом стоїть якась організація. Це може бути психологічний центр або онлайн платформа, наприклад “Ucare.me”. Це має бути організація, про яку є хороші відгуки, що там дійсно допомагають. Друге — це наявність освіти (не соромтеся про неї запитати), те, наскільки фахівець є кваліфікованим. Також, якщо про нього говорять або чують. Тобто він дає інтервʼю, проводить зустрічі відкритого плану. Я розумію, що зараз у цьому питанні дуже багато невизначеності, але це теж певний показник. Одним з важливих пунктів є те, чи бачите ви зміни у своєму житті після роботи зі спеціалістом. Звісно, це можна не одразу побачити, але спробуйте відчути це на рівні внутрішнього стану. Бо, наприклад, якщо після сеансу ви відчуваєте, що ніби усе добре, але щось не так, то це також є одним з “маячків”, що це не ваш спеціаліст. Насправді це все дуже індивідуально, деколи такі відчуття можуть виникати, навіть коли робота йде правильно, завжди є нюанси.
Також варто запитати чи має фахівець регулярні інтервізії/супервізії, це зустрічі із колегами або з наставниками. Взагалі, я б не радила йти до психотерапевта, який займається всім. Бо все знати не можливо. І працювати зі всім у сфері психології дуже складно, бо у кожного напрямку своя специфіка.
— Завершився навчальний рік. Випускники склали Національний мультипредметний тест, але це доволі базові напрямки, тож деякі досі мають вибір та невизначеність у майбутній професії. Що ви порадите для того аби знайти свій шлях?
У цьому гарно допомагає Ікіґай [ред: один з напрямків японської філософії більше про це ми писали тут], бо він відповідає на питання “Що потрібно світові” і “За що платять гарні гроші”. Також я б порадила пройти тест на цю тему: тут. Він доволі великий, але у ньому є відповіді на ці базові питання.
Дуже важливо дивитись на те, що потрібно світові. Бо навчання на професії, якої завтра не буде, може стати витрачанням часу. Наприклад, колись була людина, яка запалювала ліхтарі, бо ще не було електрики, і це була робота. Зараз цієї роботи нема. Це еволюція, це нормально. І дуже багато професій, які зараз актуальні, у майбутньому такими не будуть. Також важливо відштовхуватися від ваших бажань та вмінь. Все ж таки найперше, що ви можете робити — це чути себе та накопичувати досвід. Відвідувати все, що можна відвідати, дивитись усе, що можна подивитись, у контексті того, що вас цікавить. Важливо вміти чути себе та абстрагуватись від навіювання інших думок. Тобто розуміти, що ви можете не погоджуватись із думками інших людей. Розуміти, що категоричність — це певне обмеження у поглядах. Чим більше я вчусь, тим більше я розумію, що вартує проявляти гнучкість.
Я маю таку інформацію, що у майбутньому підлітки будуть змінювати сім професій продовж життя. Звісно, не кожен змінюватиме саме сім, деякі люди можуть знайти свою професію з першої спроби. Зараз є тенденція, що дуже багато людей працюють не за фахом. Тема профорієнтації є цікавою, бо, наприклад, раніше людина приходила умовно, на завод і працювала там усе своє життя. Зараз дуже велика гнучкість у цьому питанні. Коли я почула цю інформацію, то поставила питання стосовно того, що сім професій — це дуже багато, бо, наприклад на лікаря треба навчатись десять років. Мені відповіли, що освіта буде швидша, буде менше часу затрачатись саме на освіту. Наразі це на рівні думок, прогнозів, сказати, що це науково доведено ми не можемо.
— Як підліткам розпочати діяти у напрямку, який подобається, як напрацьовувати досвід?
Коли людина розпочинає якусь діяльність, деколи дуже важко і страшно зануритися у не “з головою”. Вартує робити кроки потроху. Не одразу починати якусь справу або “палити за собою мости”, треба починати десь підпрацьовувати, поєднувати з якоюсь діяльністю. Мати не велику кількість часу на певну діяльність, а виділяти дві-три годинки в день і подивитись як вам з цим. Тоді спробувати чи подобається вам ця діяльність, чи варто продовжувати рух у цьому напрямку, з професійної точки зору, чи це залишається додатковим варіантом, а в професійному плані ви бажаєте іншого.
— Часто буває, що підлітки вступають до навчального закладу або йдуть підпрацьовувати разом із друзями, бо бояться бути самими. Як позбутися цього страху, бути одним у певному русі?
У кожного ця ситуація є індивідуальною, тут дуже важлива роль батьків. Важливо розуміти, яку картину світу і життя людини ми маємо збоку, якими є батьки. Чи батьки кажуть “окей, добре, давай йди”, чи “сам вирішуй”, чи “ні, тобі треба туди”. Батьки мають у цьому напрямку вплив, бо ця нерішучість від чогось сформувалася. У контексті університету, важливо вступати саме туди, куди хочеться. Наприклад, якщо хочете вступати до іншого міста або країни і є страх переїжджати, то можна попрацювати з психотерапевтом, бо це ж питання сепарації від батьків. Важливо розуміти, чому саме людина боїться. Якщо говорити у такому ключі, то вибір би стояв на темі самостійності, автономності й на темі того, що людина може зробити самостійно, не покладаючись на когось. Тут я б говорила про те, аби досліджувати у собі теми, що ви можете зробити самостійно. Тобто є такі моменти “Я тут можу зробити сама, але допоможи мені”. І тут власне є думка, “Що б зробити такого, що я можу сама, але хочу покладатись на когось”. Тоді варто трохи плекати свою зрілість, і навіть, якщо я можу покластись на когось, зробити це самостійно, у контексті щоденної діяльності. Тут не йде мова про партнерство чи про те, щоб все робити самій. Це більше про турботу за свою автономність.
— Якщо говорити не про сепарацію, а про страх та невпевненість у собі, як цього позбутись?
Можна почати з вправи “Я це вмію добре” на 100 пунктів. Треба записати 100 пунктів того, що ви вмієте, навіть якісь буденні речі, як читати, писати, мити посуд… Воно дуже додасть впевненості. Потім згадати собі, що мені говорили про те, що я вмію добре. От ви думаєте, що ви це вмієте погано, але вам казали, що ви вмієте добре. Потім згадати чого я боюсь, що, в цілому, є безпечним для мене, і що я можу зробити. Наприклад, я сильно боюсь виступати перед публікою. І я можу це усвідомити. І я хочу, важливо, що це моє бажання, а не навʼязане зі сторони, вміти виступати на сцені. У мене є ціль виступати на публіці. Робимо в уяві пʼять сходинок. На пʼятій ставимо “я хочу виступати у великій залі”. І ми вимірюємо свій страх, такий собі термометр відчуттів від 0 до 10. І, наприклад, мій страх на 10. Що є страхом від одиниці до трійки: наприклад, виступити перед своїми однокласниками біля дошки чи виступити з тостом на застіллі серед родичів. І потрохи пробувати. Це як з басейном, для когось легше пірнути з головою, а для когось спочатку намочити ніжки та спускатись сходинками. Тож треба йти потрохи, від маленького до складнішого і зрештою прийти до п’ятої сходинки, тобто вашої цілі. А коли ви проходити всі ці сходинки, ви стаєте впевненішими, тож наступні кроки будуть менш складними, якими вони ж на початку.
Отже, спершу ви можете написати план на аркуші паперу, згадати людей, які вам казали, що ви вмієте добре робити, дуже гарно передивитись свої дипломи, сертифікати, грамоти. Також важливо розуміти, хто це видав. Якщо це видала солідна організація, то варто згадати, як ви вчились для того, аби отримати цю нагороду, що робили для цього. Також варто йти вверх по цих пʼяти сходинках, бо впевненості додають дії. Добре каже пан Олег Романчук [ред.: лікар-психотерапевт, дитячий та підлітковий психіатр]: “Знання — це сила, але дії — це зміна”. І коли ви дієте, змінюєте і робите — дії дають впевненість. Аби здобути впевненість треба йти вчитись у кращих, це однозначно. Особисто я професіоналізм дуже ціную. Коли думаєш, що в тебе нічого не виходить, переглянь усі ці дипломи та зрозумій, що тобі не “Тьотя Мотя” їх видала, тож чомусь ти їх маєш, ти щось для цього зробив, ти щось вмієш і знаєш. Перегляньте свої конспекти й почніть щось робити. Бо дія дуже сильно додає впевненість.
— Багато школярів по закінченню школи йдуть до ВНЗ, лише аби йти, тому що така система. В результаті ми часто маємо більше, ніж потребує ринок, наприклад, юристів, менеджерів, маркетологів… Чи варто рік не йти навчатись і так зрозуміти чого хочеш насправді, чи краще йти будь-куди й так ти знайдеш себе?
Тут є декілька шляхів вибору і вирішувати треба самій людині. Тобто, з одного боку у тебе є можливість вчитись на юриста, піди й потім подивишся, що з того буде. Бо може, під час навчання на юриста, ви познайомитесь з кимось і створите щось своє. Може під час навчання на юриста вам відкриються якісь можливості. Наприклад, моя найкраща колежанка зараз у Штатах навчається та пише PhD з хімії [ред.: науковий ступінь доктора філософії або інших спеціальностей. В Україні прирівнюється до доктора наук]. Вона сама з Закарпаття і запитуючи у неї, чи могла вона подумати, кілька років тому, що буде зараз там де, є, вона відповідає, що ні. І ця можливість для неї відкрилась після однієї з психологічних конференцій у Чехії. Тобто ми не знаємо, як складеться доля у того умовного юриста. Якщо вчитися і просто “протирати штани” та емоційно вигоряти, то мені подобається варіант після школи рік взяти перерву для визначення того, ким ти хочеш бути. У будь-якому разі, я за дію. Бо дія дає гарний показник того, як це насправді. Це дає можливість пробувати та досліджувати те, який ти у цій роботі, чи подобається, чи підходить вона тобі.
— Чи вірите ви у твердження “все, що робиться, все на краще”, адже у вас та вашої подруги ніби так і вийшло.
Мені в цьому питання подобається цитата, яку я отримала від Алли Клименко [ред.: українська психологиня]: “Не все що робиться, робиться на краще, але зі всього, що робиться, можна найкраще отримати”.
Для мене в цьому сенсі суб’єктивні обставини — це вже питання вибору кожної людини.
