Ми поспілкувались із військовим аналітиком Миколою МЕЛЬНИКОМ. Старший лейтенант Збройних сил України, командир четвертої роти 47-ї окремої механізованої бригади, кавалер ордену «Богдана Хмельницького». У недалекому минулому був політичним експертом, а зараз є військовим аналітиком проєкту “Front 18”.
Микола МЕЛЬНИК народився у Одесі, жив у місті Чорноморськ. Був активним учасником двох революцій. З 2016 до 2020 року був бійцем Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». Після початку повномасштабної вторгнення став на захист України наступного дня – 25 лютого 2022 року. Він розповів нам про армію, втрату ноги та те, яким має бути фінал війни.
⁃ Чи це було ваше особисте бажання стати на захист країни чи це була саме мобілізація?
Це було моє свідоме рішення. Я побачив, що відбувається і почав шукати, де швидко мобілізують, де швидко дадуть зброю. І загалом дуже швидко мобілізувався. Тобто я був добровільно мобілізований. На мою думку, добровольці – це саме ті патріоти з «Правого сектору», які боролися за Україну, навіть не маючи жодного статусу. Це люди, які добровільно йшли воювати. Я б не назвав себе добровольцем, бо у 2022 році я став добровільно мобілізованим. Я не хочу нікого образити. Це моя особиста думка.
⁃ Чому лише «Правий сектор»? А як же ті, хто пішли до армії одразу після початку повномасштабного вторгнення?
Виходячи з того, що ми воюємо з 2014 року і якщо людина до 2022 року не розуміла, що в Україні йде війна, то… Я поважаю цих людей, просто зазначаю, що у 2022 році це були не добровольці, а добровільно мобілізовані, адже вони мають зарплати, статуси, соціальний захист і все, що з цим повʼязано. В той час, як Добровольчий Український Корпус «Правий сектор» або Українська добровольча армія воювали за Україну, починаючи з 2014 року без жодних статусів, соціального забезпечення і навіть статусу учасника бойових дій, який у нас став зʼявлятися лише у 2019 році. Тому я чітко розділяю ці поняття, але при цьому я поважаю кожного, хто взяв зброю до рук для того, щоб піти захищати свою Батьківщину.
⁃ Чи було у вас порівняння «очікування/реальність» від війни або, можливо, певні упередження чи не виправдані надії?
Нічого з цього. Якщо ви думаєте, що я не знав, що у нас в армії довб*єб*зм, то я це знав. Це абсолютно нормальне явище. У мене не було ніяких питань. Не було нічого, чому б я здивувався. У 2022 році я був абсолютно сформований боєць України.
Навіть якщо ми зараз вийдемо на якісь мирні перемовини, не важливо, чим вони закінчаться, почнеться нова війна за 8-10 років.
⁃ На скільки для вас відрізняється служба в армії і служба на війні?
Знаєте, довб*єб*ізм і там і тут. Але він закінчується тоді, коли починають стріляти. Тоді, в принципі, від тебе відкараскаються всі. Від тебе одне прохання – іди воюй. Тільки воюй, тільки займайся. І забувається, що щось не підписано, щось загублено. Тільки іди воюй. А те, що нашій армії треба реформуватися – це величезний факт. Дуже багато відзначають, що поки ми – маленька радянська армія. У який бік трансформуватися? Я думаю, що не всі розуміють, що таке армія нового зразка. Для мене війна – це частина життя, яка буде продовжуватись до того моменту, поки кремль не буде спалений. На превеликий жаль, навіть якщо цього не розуміють українці, але це війна точно не остання з російською федерацією. Навіть якщо ми зараз вийдемо на якісь мирні перемовини, не важливо, чим вони закінчаться, почнеться нова війна за 8-10 років.
⁃ Що має стати справжнім кінцем війни?
Розпад російської федерації. Немає іншого виходу. Німеччина влаштувала дві світові війни, поки не позбавилася половини території. Поки вони не програли остаточно. В росії так само. Як би ви себе не тішили ілюзіями, знаєте, україні люблять жити в ілюзіях. У 2014 році була ілюзія, що воно все-все там на сході залишиться і все, давайте жити далі. Потім був 2015. Мирні угоди підписали, і ніби зараз буде мир. Ми живемо в ілюзії, що зараз ми вийдемо на ці мирні перемовини, вийдемо на кордони – не вийдемо, але буде мир, він буде остаточниим. Ні. Він не буде остаточним. Ми просто маємо розуміти, що вже зараз потрібно потужно розвивати наш військово-промисловий комплекс, але після того як буде перемирʼя, але ці 7-10 років ми маємо витратити на підготовку до війни. На превеликий жаль, моє покоління вже приречене воювати.
⁃ Чи можливо, не чекаючи цих восьми-десяти років, завершити війну зараз?
У нас немає таких ресурсів. Немає ресурсу завершити це зараз. Для наступу необхідний тотальний контроль повітря – в нас немає, тотальне перевага у людському ресурсі – немає, перевага у важкій техніці, броньованій техніці – немає, перевага в артилерії – немає, перевага БПЛА – немає. Ні в чому у нас немає переваги. Питання: яким чином ми вийдемо на наші конституційні кордони? Пан Залужний у своїй статті чітко окреслив, які в нас є проблеми. Без їх вирішення, ми можемо мріяти про те, що ми завтра звільнимо Крим, у нас є мрійники у владі, але як людина, яка йшла на танки противника, я знаю, наскільки це складно.
І я розумію, які потрібні ресурси для реалізації політичної мрії українців вийти на свої кордони. Люди мріють, що в один момент російська федерація розвалиться, і все швидко закінчиться. Але навіть якщо вона розвалиться, проблем менше не стане. Не стане перш за все всередині українського суспільства. І це теж треба розуміти. І я не бачу, щоб держава якось думала над цим. Тому що Україну чекає дуже потужна трансформація всередині суспільства.
Знаєте, яка дуже важлива валюта для військових? Повага. Повага – це валюта. І я поки не бачу, щоб держава робила хоч щось, щоб користуватися цією валютою по відношенню до військових. Поки що, з того, що я бачу, всередині українського суспільства, це те, що суспільство сприймає військових як людей, які мають битися, мають гинути, але при тому, мають помовчувати щодо того, що відбувається на фронті, щоб у багатьох представників нашого прекрасного суспільства не було «травматичних думок» про те, як погано на фронті. У мене поки що є питання, але я дуже сподіваюсь, що держава зрозуміє, що треба робити. Поки що я цього, на жаль, не бачу.
Люди мріють, що в один момент російська федерація розвалиться, і все швидко закінчиться. Але навіть якщо вона розвалиться, проблем менше не стане.
⁃ Зараз ви проходите реабілітацію після поранення. Як ви його отримали?
Дуже просто. Російський танк, скоріш за все, із НСВТ [ред.: Нікітіна-Соколова-Волкова танковий – модифікований варіант однойменного піхотного кулемету] вистрелив мені в праву ногу, я почав стрибати на лівій, наступив на протипіхотну міну, підлетів, впав на «пелюстку» [ред.: «пелюстка» або «лепесток» – протипіхотна міна], мене знову підкинуло, а потім впав і знову здетонував. У мене були хороші плити [ред.: для бронежилету]. Знаєте, у мене бійці жартували: «наш командир роти розмінував собою територію більше ніж американський танк». Мені повезло, у мене був навчений особовий склад. Мені швидко наклали турнікет, ногу якось привʼязали паракордом і закинули на «броню» вивозити. Ну, ногу не вдалось врятувати, ну нічого. Зате у мене буде залізна нога і коліно в старості не заболить, це точно.
⁃ Ви дуже просто та з гумором розповідаєте цю історію. Це тому, що ви вже звикли до цієї думки, чи були готові до того, що таке може трапитись?
Я прекрасно розумів складність виконання завдання. Коли мене поранили, у мене була одна думка: «Господи, якщо не сд*хну, то хоча б висплюсь». Тому що ті умови, в які ми були поставлені, були доволі складні. Я не скажу, що нам було складніше, ніж усім іншім. Кожен, хто йшов у наступ, прекрасно мене зрозуміє. Тому, сталося як сталося. Я не роблю з цього трагедії.
⁃ Ви зараз берете участь у проєкті “Front 18”. Розкажіть будь ласка про нього, чим саме ви там займаєтесь?
Проєкт “Front 18” існує вже півтора роки. Також я маю зараз трохи вільного часу. І все ж таки, я вважаю себе непоганим аналітиком ще по цивільному життю, тобто елементарно аналізую те, що відбувається в країні, що повʼязано з національно-визвольними змаганнями нашого народу. Все доволі просто. Це звичайна аналітика, просто я намагаюся донести доволі складні речі простими словами.
Я намагаюсь сконцентруватися на тому, що буде далі і що значить та чи інша дія наших політиків, які заяви лунають у Вашингтоні, Брюсселі, Лондоні, адже українські ЗМІ, іноді, доволі неякісно інтерпретують інформацію і дуже багато пропускають.
Наприклад, та ж стаття Залужного мала декілька інтерпретацій. Наприклад, “The Washington Рost” опублікувала статтю, яка хвалила пана Залужного, як людину, яка звернула увагу на те, яка допомога потрібна. І це безпосередньо порушило дискусію всередині Республіканської партії.
Потім була стаття в “Politico”, які також зазначали, що через статтю Залужного є певний розкол в Республіканській партії на «яструбів» і популістів щодо підтримки України. В той же час як наші ЗМІ сконцентрувалися лише на тому, що опублікував «The New York Times», мов, Україні є конфлікт між політичною і військовою складовою нашої держави. Тобто кожен сконцентрувався на тому, що захотів, а я елементарно почитав, що пишуть. Це не складно.
⁃ Добре. Давайте ваш прогноз: ми переможемо?
В українців є простий вибір: ймовірна смерть у боротьбі і остаточна, якщо ми програємо. Так, сьогодні дуже складно. Так складно, як було нашим пращурам 100 років тому в 1919-1920. Тоді кількість демобілізованих українських чоловіків сягала декількох мільйонів. Люди повернулися додому зі зброєю. Але на певному етапі вони втомилися боротись. Вони вирішили, що немає жодної різниці, хто буде панувати. Це закінчилось тим, що через 10 років усі вони спочатку подивилися, як з голоду померли їхні діти, а потім – як їхні батьки. І в той момент, коли вони лізли у петлю, вони мріяли про одне – повернутись на 10 років назад і продовжити боротьбу.
Тож я знаю одне: скільки б у мене не було ніг і інших кінцівок, я буду боротися до тих пір, поки моя рука зможе тримати автомат. Інакше ми повторимо події столітньої давнини. І я певен, що так як, я думає достатня кількість людей, щоб ми перемогли в остаточному результаті. Це може бути декілька війн, але ми маємо продовжувати боротьбу. В тому числі заради вас і людей, які вас оточують.
Бесіду вела: Даша Костенюк
