У Південному розгортається показова історія про те, як звичайні державні медичні послуги можна подати під виглядом власного благодійного проєкту. Громадська організація «Захист Держави» спільно з благодійним фондом «Взаємодопомога» на чолі з Вікторією Сандюк гучно презентували соціальну ініціативу «Турбота про жіноче здоров’я». Анонси обіцяють ветеранкам, дружинам військових і переселенкам безоплатні консультації гінеколога, огляди, УЗД та профілактичні дослідження.

Красива назва, правильні слова, соціально чутлива аудиторія. Але за гучною презентацією виникає цілком логічне запитання: а що саме організатори зробили такого, чого до них не зробила держава? Спойлер – нічого!

Нюанси починаються вже з самого поняття «проєкт». Це доволі абстрактне слово, під яке можна підвести практично будь-яку діяльність: від реальної благодійної допомоги до звичайного запису пацієнтів на прийом до комунального лікаря. Проте назвати певну діяльність соціальним проєктом ще не означає створити додаткову послугу чи надати людям те, чого вони раніше не мали.

Автори ініціативи, схоже, не надто акцентують увагу на таких принципових моментах.

Держава вже оплачує цю медичну допомогу

В Україні діє Програма медичних гарантій. Зокрема, пакет №9 — «Профілактика, діагностика, спостереження та лікування в амбулаторних умовах» — передбачає безоплатну медичну допомогу, зокрема консультації гінеколога та відповідні обстеження. УЗД також проводять безоплатно за наявності медичних показань та відповідно до умов програми.

Це не якась ексклюзивна послуга для вузького кола людей, яку громадські організації власним коштом подарували окремій категорії жінок. Це державна гарантія, доступна всім жінкам за встановленими правилами. Жінка не повинна бути учасницею спеціального громадського проєкту, або відноситися до якоїсь певної категорії, щоб отримати право на консультацію лікаря.

Більше того, якщо прийом проводить спеціаліст комунальної Південнівської міської лікарні, то виникає питання щодо реального фінансового внеску “благодійників”. Лікар отримує заробітну плату в межах системи фінансування медичного закладу, а також передбачені містом доплати. Медичну інфраструктуру, приміщення та організацію роботи забезпечує комунальна лікарня.

То в чому полягає внесок ГО «Захист Держави» та БФ «Взаємодопомога» на чолі з Сандюк? У тому, що вони допомагають записатися до лікаря?

Якщо саме посередництво між пацієнткою та медичним спеціалістом є головним результатом цієї ініціативи, то виникає цілком закономірне запитання: навіщо взагалі потрібні такі посередники? Жінки можуть звертатися до медичного закладу безпосередньо та отримувати гарантовану медичну допомогу без додаткових громадських ланок.

Інакше виходить досить дивна схема: держава фінансує медицину, місто забезпечує додаткові виплати, комунальна лікарня надає послуги, а громадські організації отримують можливість представляти цю діяльність як власну соціальну ініціативу.

Навіщо лікарні посередники?

Тут виникають питання і до керівництва лікарні – навіщо їм посередники? Якщо ціллю є інформування якомога більшої кількості людей про можливості, які надає держава, то для цього не потрібні ніякі прокладки. Бо одна з основних функцій керівництва комунального медичного закладу — забезпечувати доступність послуг та інформувати населення про можливості, які вже існують.

Вони могли б вийти в ефір місцевого телебачення, записати відеозвернення, опублікувати детальне роз’яснення на офіційних сторінках лікарні, залучити міські інформаційні ресурси. Також можно було б організувати зустрічі та роз’яснювальну роботу на комунальних підприємствах, у міських установах і трудових колективах.

Це була б реальна управлінська робота, спрямована на те, щоб якомога більше мешканок громади знали про свої права та могли ними скористатися.

Що стосується самих “благодійників”, то якщо вони справді хочуть допомагати лікарні, то можливостей для цього більш ніж достатньо. Можна закупити та передати медичному закладу необхідні препарати й витратні матеріали, придбати обладнання, допомогти з ремонтом кабінетів, забезпечити лікарів додатковими інструментами для діагностики. Можна профінансувати ті потреби, на які в комунальної лікарні не вистачає ресурсів.

Ось тоді йтиметься про конкретний благодійний внесок, який можна виміряти в грошах, обладнанні та реальній користі для пацієнтів. Окреме питання у цій історії – чи відомо НСЗУ про подібні «благодійні» ініціативи, які фактично реалізуються на базі послуг, уже профінансованих у межах Програми медичних гарантій? І головне: чи можуть подібні практики стати підставою для перевірки з боку НСЗУ та інших контролюючих органів?

У цій історії важливо не лише те, як дві організації презентують свою діяльність, а й те, що інформування населення про державні гарантії підміняється рекламою конкретних громадських структур.

Напередодні чергових політичних перегонів охочих привласнити собі чужі заслуги, з’явитися на фотографіях поруч із вдячними пацієнтами та помахати прапорами на тлі державних програм, імовірно, ставатиме більше.

Проте справжня благодійність — це конкретна допомога, за яку організатори готові відповідати не лише красивими словами, а й реальними справами та фінансовими документами. Тому наступного разу, коли чергові «меценати» запропонують вам ексклюзивну допомогу, варто поставити лише одне запитання: «А що саме ви оплатили власним коштом, якщо ця послуга вже гарантована державою?».