Нещодавно в мерії міста пройшла зустріч родин полеглих героїв з представниками влади на чолі з мером Володимиром Новацьким, яка ще раз довела, наскільки він та його підлеглі далекі від проблем людей.
Захід проходив під гаслом «формування простору пам’яті». Під час зустрічі обговорювався благоустрій сектора військових поховань та перспективи створення нового меморіалу. Здавалося б, благородна ідея: влада нібито готова слухати людей, відповідати на їхні питання та пропонувати рішення.
Однак в реальності все виглядало інакше: голоси матерів і дружин загиблих звучать емоційно, відчайдушно і розчаровано. Мер Новацький у відповідь навіть не спроможний проявити емпатію, замість цього його репліки виглядають захисними та бюрократичними. Він відповідає на претензії сімей не як керівник громади, який співчуває горю людей, що втратили близьких, а як чиновник, який виправдовується за затримки та недоліки.
Коли матері та жінки загиблих висловлюють невдоволення проблемами на кладовищі та повільними темпами створення меморіалу, мер поводиться, як політик, котрому треба “зберегти” електорат і розповідає про перспективи та проєкти. Але жінкам потрібно не це – сім’ї чекають від влади реальних дій, які б свідчили про те, що їхніх загиблих чоловіків та дітей поважають, а їхніх подвиг – цінують, а не пустих балачок на п’ятому році війни.
Більше того, протягом всього обговорення Новацький постійно звертається з уточнюючими питаннями до фахівців різних управлінь, демонструючи повну необізнаність у темі. Хоча саме голова громади повинен керувати процесами, визначати пріоритети і демонструвати повагу до загиблих та їхніх сімей, а не перекладати це на підлеглих.
Один з найнеприємніших та найемоційніших моментів зустрічі – виступ матері загиблого воїна. Вона з видимим болем і тремтінням у голосі розповідає про стан поховання сина: «Нам підсипали пил, могили не рили рівно, а як попало — ніби нікому немає діла». У підсумку поховання виглядають занедбаними, що викликає справжній глибокий крик душі у матері, яка підкреслює символічний зміст: навіть після смерті її сина місцева влада не здатна забезпечити хоча б елементарну гідність місця спочинку.
Коли жінка закінчує говорити, Новацький навіть не завдає собі клопоту якось відповісти, а різко заявляє: «Так, хто ще хоче висловитися?» – ніби її слова були лише пунктом у порядку денному, а для нього вислухати цих людей – це просто необхідна формальність. Ніякого співчуття, пошани, або поваги. Немає ні вибачень, ні обіцянок негайного виправити ситуацію, ні навіть простого визнання проблеми. Реакція залишається в звичних бюрократичних рамках: переглядання з підлеглими, відмовки і повне ігнорування емоцій людей.
Цей епізод особливо сильно б’є по нервах, тому що оголює повсякденну, відчутну неповагу до пам’яті героїв. Родичі загиблих героїв регуляно приходять на кладовище, приносять квіти, прибирають, стоять біля могил (бо нема де сісти) і щоразу бачать ці сірі нерівні горбки, які ніхто не потрудився привести до ладу.
Сім’ї самі змінюють вицвілі прапори, самі підтримують чистоту. Такий підхід тільки підсилює відчуття, що для чиновників сім’ї загиблих — це не люди в горі, а чергові «заявники» зі скаргами, які потрібно формально відпрацювати.
Один з найбільш показових моментів репортажу — коли хтось із родичів прямо запитують мера: «Вам подобається стан місця, де поховані наші воїни?» Новацький відповідає з явною єхидністю: «Ні. Хотілося б краще». Тон цієї фрази та її зміст – саркастична відмашка, ніби питання дурне або наївне. Особливо цинічно це звучить у залі, повній батьків і вдів, які прийшли не за дотепністю, а за реальною допомогою,від влада, яка має повноваження та можливість виправити ситуацію, але на жаль, не має бажання…
Коли матері і дружини воїнів перераховували конкретні проблеми на кладовищі — грунт, що сповзає, через який неможливо підійти до деяких поховань; відсутність лавок, щоб літні батьки могли присісти; вицвілі прапори України, які сім’ї змушені міняти самі, інакше вони виглядають неналежним чином для державних символів, — мер ніби чує про це вперше. Хоча родичі підкреслюють – ці теми піднімалися вже неодноразово.
Під кінець зустрічі одна з присутніх дружин навіть зробила зауваження меру через те, як він відповідав матері загиблого воїна, котра зі сльозами на очах казала про відношення до загиблих. Дружина героя зауважила, що у тоні Новацького звучить повна байдужість, після чого підвелася та зі словами “Мені шкода, що мій чоловік помер за такого мера”, вийшла із зали. Очільник громади почав метушитися і також хотів піти, але підлеглі нагадали, що є ще питання для розгляду, тож йому довелося сісти на місце.
Те, що на п’ятому році повномасштабного вторгнення такі зустрічі і теми все ще потрібні свідчить про байдужість місцевої влади до пам’яті героїв та їхніх сімей. За стільки років усі питання та процедури мали бути відпрацьовані до автоматизму.
Візьмемо хоча б організацію похорону: коли сім’я отримує повідомлення про загибель захисника, вона сама змушена шукати гроші, вирішувати логістику — і все це в найважчий емоційний момент. Компенсацію з бюджету люди отримують тільки потім. Але справжня турбота — це дії: влада часто дізнається про загибель раніше за родину, тож саме тоді і потрібно втручатися — брати на себе похорон і супутні питання, щоб рідні могли просто оплакувати.
Але в нашому місті нічого з цього не робиться… Хто винен у цій ситуації окрім мера ми розповімо у наступному матеріалі.
