Ми починаємо цикл матеріалів про мешканців нашої громади, які попри всі труднощі не поїхали, продовжують працювати та допомагати нашій країни вистояти.

Наш перший герой – ветеринар Андрій Пустомельник. Він працює у державній ветеринарній клініці на проспекті Григорівського десанту з 2012 року. За цей час бачив різне, але війна стала найбільшим випробуванням — і для людей, і для тварин.

Ми зустрілися з Андрієм прямо на його робочому місці, щоб почути, як клініка справляється в цей непростий час і що означає рятувати життя, коли навколо панує невизначеність.

Андрій розповідає, що у перші тижні повномасштабного вторгнення в клініці було багато людей, бо тут є укриття, а тоді їх у місті майже не було.

«Ніхто не знав, що буде завтра, куди бігти, за що братися. Було багато людей, усі в паніці», — згадує Андрій. – Попри страх і хаос, команда залишалася на місці: ми з колегою Дмитром по черзі чергували вночі, аби клініка не зачинялася. Люди приходили, ховалися».  

Після введення комендантської години ветеринари майже перестали виїжджати на виклики вночі. Від початку ще робили це, але  з часом стало все складніше пояснювати патрулям причину.

«Був випадок: привезли собаку з виворотом шлунка. Ми з Дмитром пів ночі намагалися поставити шлунок на місце, прооперували тварину. Потім їдемо додому — нас зупинив патруль. І ще пів ночі доводили, хто ми, що ми і чому ночами шастаємо», — розповідає він.

Одним з найтяжчих випробувань війни стали відключення електроенергії. Світло зникало навіть під час операцій.

«Іноді поруч нікого не було, щоб хоча б потримати ліхтарик. Доводилося все кидати, вмикати ліхтарик на телефоні й так закінчувати операцію», — каже Андрій.

Потім пристосувалися, з’явилися генератори, стало трохи легше. Клініка, як і всі українці, від самого початку допомагала військовим: команда відкривала збори на необхідне обладнання для бригад, передала в перші дні частину власних медикаментів.

Через війну до ветеринарки приносили багато тварин і залишали, бо люди не могли, або не хотіли брати їх з собою.

«Ось, наприклад, у нас зараз живе трилапий кіт Матроскін – лагідний, дуже орієнтований на людину і зараз у пошуках родини (без інших тварин, бо страшенно ревнивий). Його нам принесли на лікування, сказали через тиждень заберуть. Ось так він у нас і живе вже майже рік, – розповідає Андрій. – Є ще пітон, котрого не могли взяти з собою, бо на вивіз екзотичних тварин потрібні спеціальні документи. Є навіть біла мишка. З нею була дуже цікава історія – у нас жив якийсь час дворовий кіт, котрий потім вирішив стати вільним і змінював сім’ї. В одній трохи поживе, потім в іншій. Так ось одного разу він приніс нам цього маленького білого щура і сидів чекав поки хтось вийде та забере його. Я вийшов, забрав, він розвернувся та пішов геть. Ось з того часу щур і живе у нас в клітці. Є навіть папуга та рибки».

При цьому ветеринар наголошує, що клініка – не притулок та забрати всіх покинутих тварин собі не може.

Бувають складнощі в роботі не тільки через підопічних, але й через їхніх господарів.

«Буває принесуть собаку чи кішку, їй треба поставити катетер, прокапати, ти просиш господаря потримати свого улюбленця, а той не витримує виду крові, і я розумію, що він зараз зомліє. Досить стресово виходить, коли у тебе тварина на столі, а треба ще й людину ловити, щоб вона не впала на плитку та не розбила собі голову. Тож бувають різні ситуації, але ми справляємося», – говорить ветеринар.

За його словами, після початку повномасштабної війни клієнтів у клініки стало більше, бо окрім лікування вона займається й оформленням документів для тварин на виїзд.

«І оскільки у нас зараз дуже багато переселенців, і багато хто використовував Південне, як перевалочний пункт, тобто тікали з Миколаєва, з Херсона, з інших областей, зупинялися на якийсь період у нашому місті, а потім переїжджали за кордон. Ми оформлювали всі документи, і паспорти, і вакцинації робили, і чіпування, і документи на перевезення тварин. Тому дуже збільшилася кількість документації. А щодо лікування, в принципі, все як було, так і є», – підкреслив Андрій.

Він додає, що не дивлячись ні на що, клініка працює, колеги підтримують одне одного, допомагають, якщо треба.  

«Будь-яка професія, у будь-які часи, якщо вона приносить задоволення і не є тягарем, — це стиль життя. Я можу у свій вихідний зайти привітатися на 5 хвилин, побачити, що в колеги тут завал і вийти з клініки через 5-6 годин. Вважаю, що це нормально, коли любиш свою справу», – каже ветеринар.