Кілька днів тому ми розповідали, що нещодавня зустріч влади міста з родинами загиблих героїв показала глибокий розрив між чиновниками та людьми, які втратили близьких на війні.
Поки мер намагався розповідати про свою небайдужість, родини були змушені нагадувати про елементарні речі — сповзаючі могили, неможливість підійти до деяких із них, відсутність лавок біля поховань, щоб літні батьки могли присісти, тощо. І хоча саме Володимир Новацький, як керівник громади, несе відповідальність за те, що на п’ятому році війни такі питання все ще порушуються, є й інші люди, які безпосередньо відповідають за ці проблеми.
Це керуючий справами виконкому Владислав Терещенко та заступниця мера з соціальних питань Олена Баранецька.
В інших містах саме керуючий справами виконкому займається питаннями поховань, адже він відповідає за розгляд звернень громадян, підготовку засідань, контроль за виконанням рішень міської ради та мера. Фактично це людина, через яку проходять усі проблеми мешканців, зокрема й скарги родин загиблих військових.
Саме тому він мав би гарантувати, що такі звернення не губляться в бюрократії. Але, судячи з того, що прозвучало на зустрічі, відбувається рівно протилежне. Родини роками повторюють одні й ті самі вимоги. Складається враження, що Терещенко або просто «не в курсі» проблем, або вважає за краще їх не помічати.
За чотири роки війни він так і не створив елементарної системи роботи зі скаргами родин загиблих. Немає ні регулярного моніторингу проблем, ні механізму швидкого реагування. Є лише знайома українська чиновницька практика: зустрічі проводяться, розмови ведуться, а проблеми як були, так і залишаються.
Ще одна ключова фігура — заступниця міського голови з соціальних питань Олена Баранецька.
Саме вона відповідає за весь соціальний блок: допомогу вразливим групам, підтримку родин загиблих, освіту, культуру і медицину. Повноваження цієї посади дозволяють організувати комплексну допомогу — від підтримки під час поховання до благоустрою місць пам’яті, психологічної допомоги та програм підтримки родин. Але за чотири роки війни нічого подібного в Південному так і не з’явилося.
На кладовищі до деяких могил неможливо підійти. Влада не може навіть елементарно підсипати відсів, який не змиє перший же дощ, залишивши лише бруд. Прапори люди змушені міняти самі, літнім батькам ніде сісти біля могили сина. На місці прощання немає навіть елементарного навісу — люди стоять під дощем або під палючим сонцем. І це при тому, що йдеться не про дорогі проєкти. У більшості випадків достатньо простої організації та мінімальних коштів із бюджету громади.
Але замість роботи — тиша. Терещенко і Баранецька — це два чиновники, які безпосередньо відповідають за те, щоб родини загиблих не залишалися сам на сам зі своїм горем. За чотири роки вони мали всі можливості: час, інформацію, бюджет громади. Натомість — повна інертність. Проблеми накопичуються. Зустрічі з родинами перетворюються на емоційні вибухи, а після них нічого не змінюється. Їхня пасивність — не просто недогляд, а свідоме невиконання своїх обов’язків на посадах, де бездіяльність рівнозначна зраді пам’яті героїв і додатковому болю їхніх близьких.
Складається враження, що система просто не працює, хоча ці двоє отримують немаленьку зарплату, але елементарно не в змозі виконати свої прямі обов’язки. Що вони тоді роблять у своїх кріслах, якщо на п’ятому році повномасштабної війни родини змушені кричати про елементарні речі — занедбані могили, зіпсовані прапори та відсутність лавок?
Під час зустрічі дружина одного із загиблих військових розповіла історію, яка чітко відображає ставлення влади до пам’яті полеглих героїв.
«Коли побратими мого чоловіка прийшли на кладовище, один із них запитав: “Чому тут нікому немає діла до цих хлопців?” Мені стало просто соромно», — зазначила жінка.
І це, мабуть, найточніший опис того, як виглядає ставлення влади до пам’яті загиблих. Замість конкретних дій ми бачимо бюрократичні відмовки, сарказм, формальні переходи до наступного пункту порядку денного та емоційні сплески у відповідь на крик душі.
Кульмінацією зустрічі стала відкрита суперечка між Новацьким та вдовою одного із загиблих. Коли жінка почала робити зауваження меру щодо того, як він розмовляє з літньою матір’ю одного із загиблих, вона також дорікнула йому байдужістю: «Ви не в курсі прапорів, благоустрою. Ви повинні бути в курсі».
У відповідь мер підвищив голос: «Як це я не в курсі?». На що жінка відповіла: «Мені прикро, що мій чоловік загинув за такого мера. Я не можу», — і підвелася, щоб піти, фактично обриваючи зустріч на піку напруги.
Вона продовжувала говорити, щоб завершити свою думку, але мер перебив її і спробував завершити зібрання: «Добре. Все. Дякую всім. Що, а що у нас ще є, які питання?». Проте її слова продовжували висіти в залі, підкреслюючи повний розрив між владою та сім’ями. Фраза жінки стала вироком владі, бо сім’ї загиблих відчувають, що та залишається байдужою до їхнього горя. Відхід учасниці підкреслює, як зустріч, призначена для підтримки, перетворилася на джерело додаткового болю та розчарування. Це момент, коли маски спадають і стає зрозуміло: для мера сім’ї — не пріоритет, а перешкода в порядку денному.
У розпал критики Новацький почав захищатися: «Я на 90% усіх похоронів був. Я завжди переживаю, коли йду на похорон». Він подав це як доказ своєї причетності: мовляв, він особисто приходить, хвилюється, говорить слова.
Але ніхто не сприймає це як заслугу. Відвідування похорону — це мінімум, який очікується від будь-якого мера у воєнний час, а не привід для самовихваляння. При цьому реальних дій із благоустрою кладовища, заміни прапорів, нормального підсипання могил або встановлення лавок немає. Мер приходить, говорить, фотографується або просто стоїть у траурі, а потім сім’ї залишаються наодинці з усіма проблемами.
Це типова українська управлінська модель: публічні емоції є, а системних рішень немає. Суперечки з матерями та вдовами загиблих — не випадковий інцидент. Це симптом глибшої проблеми. У країні, яка четвертий рік живе у війні, місцева влада повинна бути не просто адміністрацією — вона має бути опорою для людей, які втратили найдорожче.
Натомість родини змушені буквально випрошувати елементарну повагу до пам’яті своїх синів і чоловіків. Вони не вимагають нічого масштабного: щоб поховання виглядали достойно, українські прапори відповідали національному символу, щоб літні батьки могли сісти поряд із могилами — це питання людської поваги та вдячності тим, хто віддав за нас найдорожче.
Це також свідчить про проблеми в управлінському апараті, адже люди, які неспроможні виконувати свої прямі обов’язки, все ще залишаються у своїх кабінетах. І це багато говорить не лише про самих чиновників, а й про мера, якому підходять такі співробітники.
За чотири роки повномасштабної війни система підтримки родин загиблих у Південному так і не з’явилася. Це не випадкові недоліки, а системна проблема, де байдужість і бездіяльність стали нормою.
Коли країна все ще бореться, Південному — як і всій Україні — потрібні лідери, які не просто приходять на похорон і говорять красиві слова, а реально змінюють ситуацію. Поки цього не відбудеться, «простір пам’яті» залишатиметься лише красивою назвою, а сім’ї загиблих продовжуватимуть нести свій тягар на самоті.
