У артдворику Палацу культури “Дружба” пройшов благодійний показ документального фільму “Капелани. Віра на війні” за участі южненця Олександра ЧОКОВА, який разом із ще двома священнослужителями пережив російський полон.
Стрічка розповідає про трьох капеланів різного віросповідання та етнічного походження — Олександра ЧОКОВА, Василя ВИРОЗУБА та Леоніда БОЛГАРОВА, які на початку повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, на судні “Сапфір” вирушили з пошуково-рятувальною місією на острів Зміїний, щоб забрати тіла загиблих українських прикордонників. Але весь екіпаж корабля потрапив у російській полон.
Документальний проєкт створила команда Координаційного центру мовлення національних меншин “Суспільного” на чолі з режисеркою фільму Оленою КРИВЕНКО.
“Суспільне” дізнались, що ми були в полоні, ми священники і вирішили зняти фільм про віру на війні і показати, що є цивільна людина, є людина, яка має віру, а є капелани, священники, люди, які мають призначення, покликане Богом. Емоції під час зйомки були дуже бурхливими. Одна справа, коли ти був в полоні, а друга, що тобі потрібно деталізовано показати, розповісти про те як це було, що це було, а найголовніше показати ту віру, яка в нас була тоді і є зараз, яка допомогла нам пережити усе там і далі рухатись і жити”, — розповів капелан 35 окремої механізованої бригади морської піхоти Олександр ЧОКОВ.
Олександр ЧОКОВ пробув у російському полоні 43 дні, стільки ж і його побратим, колега і друг Леонід БОЛГАРОВ, який служить Християнській Реформаторській церкві “Прославління”. На острів Зміїний капелани також покликали цивільного лікаря — Івана ТАРАСЕНКА. З полону його звільнили разом із двома капеланами. Він також був присутній на перегляді кінострічки.
Леонід БОЛГАРОВ розповів, що про те, чи їхати на Зміїний навіть не задумувався, погодився одразу, як йому подзвонив Олександр ЧОКОВ:
“Жінка не знала, що я поїду. Я тоді збирався їхати у військкомат, бо в мене була домовленість із Миколаєвським госпіталем, мене брали туди водієм-санітаром, бо так в армію мене не брали, бо мені вже тоді було 65 і я не підходжу за віком. Але тут подзвонив Саша, сказав, що треба допомога. Ну, думаю, швиденько з’їздимо туди і встигну у Миколаїв. Та вже не встиг. Після полону життя розділилось на “до” та “після”. День після повернення — наш другий день народження. Рік тому ми зібралися родинами і відзначали цей день”.
У документальному проєкті учасники подій розповідають найважче — жахи російського полону. Там священнослужителі пережили тортури, цькування собаками, побиття, голод, приниження. Замість імен їм дали номери. Кожен капелан памʼятає свій і досі та навряд колись забуде.
Василь ВИРОЗУБ, настоятель одеського Свято-Троїцького храму Православної церкви України, пробув у полоні найбільше — 70 днів. Разом із побратимами його не відпустили через впевненість окупантів у тому, що капелан є співробітником СБУ, за що його довго та жорстоко катували. У стрічці він згадує, що під час одного з допитів російський солдат навіть випитував інформацію про місцеперебування Степана БАНДЕРИ. Капелан розповів, що саме спогади з полону дались найтяжче і навіть зараз, під час перегляду фільму, у нього навертаються сльози на очі:
“Поміть, мій український народе, що це [ред.: катування у полоні] було на самому початку вторгнення. Ще тоді у них не було Азовців, які дали їм по зубах, які зупинили “другу армію світу”, вони їх дуже ненавиділи. І зараз ми бачимо результат, те, що вони наших 50 осіб, загнали у барак і спалили. Спалили не просто так, а для того, щоб приховати свої тортури, знущання і злочини. У нас навіть формула була така виведена: чим гірше до нас відносяться, тим більше перемог у наших солдатів на передовій. Чим більше нас катують, чим гірше до нас ставляться, тим більше перемог у нашого війська. Представте, що вони тоді робили із нашими хлопцями, Азовцями, що вони зараз творять із нашими солдатами, які зараз знаходяться у полоні. А в полоні і досі знаходяться наші хлопці зі Зміїного, Азовці з Маріуполя…“.
Найбільше, розповідають капелани, у полоні допомагала віра. Незважаючи на різне віросповідання вони молились разом. Після перегляду кінострічки вони показали як разом звертались до Бога та помолились із усіма присутніми.
Режисерка Палацу культури Ольга ЛЕЩЕНКО поділилася, що коли побачила новину про презентацію документального фільму у Києві, в березні, та в Одесі подумала про те, аби організувати показ і в Южному. Тож запропонувала Олександру ЧОКОВУ провести захід:
“Він дуже швидко відгукнувся та обдзвонював інших капеланів і вони усі приїхали. Єдине, він їхав з фронту і йому було найскладніше, тож ми не знали чи приїде він, чи ні. Спочатку сказав, що відпускають, але вчора подзвонив і каже, що не виходить, не зможе приїхати, але сказав, що колеги приїдуть нічого не скасовуємо. Та в останній момент таки зміг бути присутнім на заході. Взагалі, фільм я вже бачила раніше, і про капеланів є ще не один фільм, більш довгий. Але саме в цьому найбільше здивувало те, яка велика робота була проведена журналістами, вони зняли 20 годин матеріалу”.
На жаль, глядачів у залі було не багато. Режисерка повʼязує це із специфічною темою, адже не кожен готовий дивитись такі фільми. Показ був благодійний, на ньому вдалось зібрати 2100 гривень. Усі гроші передали Олександру ЧОКОВУ, аби відшкодувати вартість дороги до Южного. Те, що залишиться капелан додасть до свого збору на автівку для військової бригади.
