Після трьох років повномасштабного вторгнення рф в Україну суспільство дедалі більше ділиться на тих, хто воює, і хто намагається уникнути цього. Найчастіше, мабуть, лунають закиди в бік депутатів, що вони, користуючись своїм становищем, не йдуть на фронт.
Але далеко не всі народні обранці відмовляються від виконання свого громадянського обов’язку. Ми поспілкувалися з депутаткою Південнівської міської ради Мариною Пелипенко, яка долучилася до Збройних сил України від самого початку повномасштабного вторгнення.
– Чому ви наважилися піти служити?
– З війною я була тісно пов’язана з 2014 року, бо займалася волонтерською діяльністю і неодноразово їздила в зону АТО. У голові розуміла, що на нас чекає і вже 23 лютого 2022 року прийняла для себе рішення, як вчинити.
– Сім’я не намагалася вас відмовити?
– Донька, якій на той момент було 15 років, була в шоці. Для мами це було очевидно. Я її готувала до того, що буде війна і я осторонь не залишуся. Але мені було, напевно, трохи простіше, бо я пішла не сама, а разом із чоловіком. Спочатку ми служили в одному підрозділі. Чоловік мене теж у всьому підтримував.
Я так хотіла бути корисною, що готова була навіть картоплю чистити, якщо нічого іншого мені не довірять в армії. Але зараз я служу медиком.
– Чи були у вас за ці три роки моменти, коли хотілося все кинути і повернутися додому?
– Звичайно, ти шалено сумуєш за домом, за сім’єю, але я не вмію зупинятися на півдорозі. Плюс я собі просто не уявляю, як я дивитимуся в очі своїм побратимам, які залишилися, а я така хитра вирішила повернутися. Звісно, шалено хочеться в затишок, у домашнє тепло, але війна ще не закінчилася, тому мені совість не дозволяє повернутися додому.
– З якими складнощами стикаєтеся на фронті саме як жінка?
– Найважча частина служби в армії для жінки – це наш організм. У такі моменти іноді думаєш, ну чому я народилася дівчинкою? Постійне перебування в найрізноманітніших умовах створює великі проблеми в питанні підтримання гігієни. Але як би не було важко, з часом все облаштовується. Я вважаю, що той, хто хоче, завжди створить собі умови, а не чекатиме поки це хтось зробить за нього.
– Розкажіть, як ви – жінка, яка служить на передовій, ставитеся до тих чоловіків, які зараз всіляко намагаються уникнути призову?
– Мені, як жінці, взагалі незрозуміло, як чоловік може залишитися вдома і не йти захищати свою дружину, дітей, свій дім і свою землю. Я цього, напевно, не зрозумію ніколи. Ще можна зрозуміти ту частину людей, яка не на фронті, але вони волонтерять і допомагають. Але є ж і такі, які просто сидять удома на дивані і шукають тільки зраду навколо, і виправдання самому собі, чому я не в армії.
Багато хто обурюється діями ТЦК, «бусифікацією», але вони не можуть зрозуміти, що ті, хто зараз служить, вони поступово закінчуються, втомлюються, вони теж хочуть додому, їх потрібно міняти. А на кого, якщо люди не хочуть іти добровільно служити? Ось тому їх і ловлять, а як по-іншому?
Ба більше, коли ми були з чоловіком у відпустці і багато їздили, проїжджали блокпости, ніхто не поводився агресивно, з машин нас не витягав. Напевно, дехто поводиться так, що провокує конфлікти. Якщо ти нормально спілкуєшся з ТЦК ніхто не буде на тебе нападати. Я просто ставлю себе на місце співробітників військкоматів і розумію, як вони себе почувають, коли багато хто на них дивиться, як незрозуміло на кого.
І, до речі, через це багато хлопців, які дістали поранення і мали б право списатися і продовжити службу в ТЦК, не хочуть, а воліють повернутися на фронт, у бойові підрозділи. Тому що всі знають, яке у суспільства негативне ставлення до військкоматів та їхніх співробітників. Але люди мають розуміти, що там більша частина – це ті, хто вже пройшли війну, і не треба їм розповідати, що їм потрібно туди повернутися.
Звісно, краще йти самим в армію і тоді є можливість обрати, на яку посаду. Потрібно розуміти, що не всі стоять з автоматом на передку. За десятьма піхотинцями є 20 людей, які забезпечують підвезення боєкомплектів, харчування, гігієну, логістику та багато іншого.
– А як щодо підготовки? Часто можна почути розмови, що людей відправляють на передок без достатньої підготовки.
– Це теж неправда. Є базова підготовка, яку проходять усі. Крім того, кожен батальйон має ще й свою програму підготовки, тож такого тут не буває, що сьогодні прийшов, а завтра вже у танку.
Ба більше, я коли прийшла теж була непідготовлена. Може стріляла два рази в житті в тирі, але мене це не зупиняло. Я не знаю, чому інших зупиняє, але точно можу сказати, що тут ніхто нікого не кидає. Якщо десь таке кажуть, то це неправда. Крім того, повномасштабна війна триває вже три роки, за бажання можна було самому підготуватися. Відкриваєш «Фейсбук» скрізь курси тактичної медицини для цивільних, для військових, для волонтерів курси. Можна йти вчитися стріляти.
Потрібно готувати себе і розуміти, що війна не закінчиться завтра, післязавтра. І навіть після її завершення, ми не знаємо, що буде далі. Ми повинні самі себе готувати, а не розраховувати на когось. Це наша країна, в якій живуть наші діти, наші батьки. Чому ми завжди від когось щось чекаємо? У нас у голові вже засіло, що ми чиїсь «молодші брати». Вибачте, хто нам винен, що в нас у 2022 році нічого не було, що в нас було «Велике будівництво», ми клали асфальт замість того, щоб готуватися до війни, хоча всі розуміли, що вона буде. Навіщо було робити дороги, щоб по них танки могли спокійно проїхати?
Ми готувалися до миру, а треба було давно готуватися до війни і багато людей про це говорили, але їх не чули. Звісно, всім хочеться вірити, що в нас буде світле майбутнє, але в нас сусід божевільний. Навіть коли буде перемир’я або ще щось ця країна все життя буде нашим сусідом, а їм не можна вірити, історія це доводить.
– Як ви ставитеся до можливих переговорів і якихось територіальних поступок, які можуть вимагати від нашої країни?
– Ми всі мріяли вийти на кордони 1991 року, повернути Крим і, можливо, був переломний момент, коли це було реально. Але зараз, бачачи рівень мотивації людей, розумієш, що це тільки мрії. Коли хтось каже: ми будемо воювати до останнього українця, то хочеться їм нагадати, що навіть половини українців немає на війні, щоб розповідати про те, що ми будемо воювати до останнього. Таке відчуття, що вони хочуть воювати до останнього мобілізованого.
– Крім того, що ви військовослужбовець, ви ще й депутат міськради Південного. Коли приїжджаєте у відпустку, бачите якісь зміни в місті?
– У кращий бік – ні. Я бачила, що в нас тільки місто розкопане, два роки стоїть. Навіть при розумінні, що зараз війна, складне становище, я ж як депутатка бачу і розумію, куди йде наш бюджет, і, що ями не закопують, не тому що війна, а тому що так працюють наші служби.
– Як прокоментуєте те, що дехто звинувачує депутатів, які на фронті, що вони не беруть участі в сесіях?
– Пред’являти до нас претензії за це – просто маячня. У 2022 році, коли я була на Херсонщині і сесії проводилися онлайн, я особисто знаходила час і брала участь у них. Але потім Володимир НОВАЦЬКИЙ набрався сил, сколотив свою більшість у міськраді й припинив проводити сесії онлайн. І всі різко забули, що в нас є депутати, які воюють, ніколи про них не говорять, навпаки тільки всі поливають нас брудом, заявляючи, що з депутатів ніхто не воює. Але це ж неправда. Навіть ЗМІ про це замовчують.
Хоча я вважаю, що це неправильно, бо, можливо, в когось із людей з’явилася б мотивація. Дивлячись, що і депутати воюють, що це їхній особистий вибір, їх ніхто не змушував. Крім мене, у нас є ще Вадим Назаренко, він служить у 28-й бригаді, і не на найлегшій ділянці фронту. І навіть ті, хто служить у тилу, теж вносить свою лепту в нашу перемогу. Але про них ніхто не говорить, і коли мер виступає, він розповідає, що в міськраді бракує голосів через тих депутатів, які виїхали за кордон, але ж є й ті, хто воює, а про них він жодного слова не говорить. Зате завжди і всюди розповідає, що обидва його сини на фронті.
Наче спеціально це робиться, щоб посіяти розбрат і зраду в суспільстві, наче всі в нас погані й тільки мер хороший. Розповідають, що ми могли б і приїхати на сесії. Так, за законом ми маємо право, але я, наприклад, з кінця 2022 року перебуваю в Донецькій області. Я не можу витратити добу на дорогу, плюс мені ж потрібно після дороги прийти до тями, ознайомитися з питаннями, плюс я медик на евакуації. Я не можу кинути евакуацію і сказати: хлопці, почекайте на мене, за тиждень повернуся вас евакуювати. Дуже неприємне таке ставлення.
–На останок, ми розмовляємо з вами напередодні річниці повномасштабного вторгнення, що хотіли би сказати, порадити своїм співвітчизникам?
-Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди…
Вірте в ЗСУ, вірте в нашу Перемогу, вірте в себе!!! Готуйтесь! І майте відповідь на питання: «Що я зробив задля перемоги?» І як кажуть в нашій бригаді: «Волею та Залізом!».
